Володимир Гаврилович ТЄРЯЄВ: «Як це бачиться сьогодні»

(закінчив КПІ в 1972 році, гр. ГА-25 кафедри акустики)

Світлі, радісні й безтурботні роки навчання на електроакустичному факультеті КПІ закінчилися для мене приємним сюрпризом – пропозицією працювати в Проблемній лабораторії гідроакустики, що була створена на базі кафедри акустики. Цю новину мені озвучив керівник мого дипломного проекту, доцент кафедри акустики – Веніамін Михайлович Вольф. Ось так, зовсім зненацька для мене, в 1972 році я був прийнятий у величезний, більш ніж тритисячний, колектив співробітників КПІ.

Думаю, що перемога моєї дипломної роботи в республіканському конкурсі зіграла певну роль у тім, що мені запропонували залишитися в Alma Mater!

Справедливості заради треба відзначити, що крім мене цієї честі були визнані гідними ще 7 моїх однокурсників: Герасименко О., Зелінський В., Крижанівський В., Продеус А., Родіонова М., Скрипка М., Яблоновський Ю.

В історії кафедри це було найбільш численне поповнення її своїми ж випускниками!

Я можу пояснити це тим, що набір у вищі навчальні заклади в 1966 році проходив при «потрійному» конкурсі, тому що це був рік випуску школярів 11-х і 10-х класів одночасно. В результаті цього, в інститути поступали абітурієнти 1947, 1948 і 1949 року народжень, що закінчили школу в 1966 році. Тому приймальним комісіям було із чого вибирати, і це самим позитивним чином відбилося на кінцевих результатах. Із восьми чоловік, котрих було залишено працювати на кафедрі, потім п’ятеро захистили кандидатські дисертації!

Після першого року роботи в науковому секторі, керівництво кафедри мені запропонувало стати асистентом кафедри, щоб викладати студентам, у поєднанні із науковою працею.

На кафедрі існувало неписане правило, відповідно до якого лекції молодим викладачам на стаціонарі ставили першою парою (початок лекції в 8:30), а у вечірників – останньою парою (початок занять після 21:00). Тобто ранком треба було проводити заняття, вдень працювати в «науці», а ввечері – знову лекції.

Повинен сказати, що я ніколи себе не мислив викладачем, у всякому разі, на початку моєї кар’єри. Погодився я на це насамперед від усвідомлення того, що мені довіряють, крім того, хотілося перевірити себе в новому амплуа. І було ще молоде бажання переконатися, що якщо щось відкидати, то треба робити це, знаючи, від чого ти відмовляєшся. Помічу, що до того ж був солідний виграш у заробітній платі, що є немаловажним, а саме асистентські плюс половина ставки МНС.

Проте, мені вистачило одного року, щоб переконатися, що викладацька діяльність – не моє покликання. Мені, емоційному, з живим і творчим характером, викладацька робота здавалася нудною «бубнилівкою» і постійним повторенням того, що вчора було прочитано попередній групі. Тому, після року роботи асистентом, я написав заяву й без усякого жалю став займатися винятково науковою працею в лабораторії при кафедрі.

Для мене це був дуже райдужний період, мені здавалося, що відкриваються нові перспективи, а робота під опікою своїх же викладачів була дуже цікавою. У цей час я придбав винятково цінний досвід самостійної роботи, а в сполученні із теоретичною підтримкою моїх наукових керівників у мене були всі можливості для самовдосконалення.

При випробуванні наших розробок в «бойових» умовах, я побував на всіх флотах СРСР, виходив у світовий океан на атомних субмаринах і брав участь у втіленні наших теоретичних розробок на об’єктах.

1980 рік у багатьох відношеннях був для мене визначальним, оскільки цього року одночасно відбулося кілька подій, які істотно вплинули на моє розуміння й відношення до реальності. По-перше, я вже переступив 30-літній рубіж, і треба було підводити перші підсумки. По-друге, це був рік Олімпіади в Москві, і я не міг пропустити такий випадок, а оскільки в’їзд у Москву під час Олімпійських ігор був заборонений, я нелегально пробрався в столицю на електричках. Олімпіада й похорон В.С. Висоцького в спустілій і заціпенілій від скорботи Москві справили на мене незабутнє враження. Може здатися дивним, але саме ці дві події підштовхнули мене прийняти рішення, що вже підспудно дозрівало в моїй свідомості.

Я начебто прозрів, і мені стало ясно, що в перспективі мені так і не вдасться зайнятися справжньою акустикою, тому що в рамках існуючого порядку виконання вузівських наукових праць з оборонної тематики, які фінансувалися за заплутаною ієрархічною схемою й реалізовувалися неповороткими, в адміністративному плані, структурами, це було практично нереально.

Особливо цікавими й привабливими мені представлялися проблеми, у яких було потрібно проводити дослідження на стику кількох наукових напрямків.

А на ділі, переважна більшість наших робіт велася в області електронної обробки акустичних сигналів. Тобто ми займалися аналізом сигналів. Хоча цей напрямок і був дуже важливим, але це не була акустика в тому вигляді, якою я собі її мислив.

Найбільшим аргументом у підтримку моїх міркувань із цього приводу був результат моєї участі в темі «Звезда» із класифікації гідроакустичних сигналів біологічного походження. Для розв’язання таких задач були потрібні нестандартні підходи, але домогтися їхнього застосування в один раз налагодженій схемі виконання будь-якої теми виявлялося неможливим.

Тому, майже після 10-ти років роботи при кафедрі, у серпні 1981 року я звільнився із КПІ й перейшов на роботу у Всесоюзний інститут електропобутових машин і приладів. Він був головним науково-дослідним інститутом Міністерства загального машинобудування, а це означало, що керівництво інституту прямо підкорялося Міністрові, без посередників у вигляді Мінвузу, субпідрядників і інших бюрократичних причеп, на шляху до основного замовника, як це було на кафедрі.

Тут менш ніж за 3 роки мною був створений науково-дослідний сектор, лабораторію якого мені вдалося укомплектувати повним набором віброакустичного устаткування фірми BrÜel & Kjær. Таке передове по тім часі науково-дослідне оснащення дозволило мені вже в 1987 році захистити кандидатську дисертацію в Московському технологічному інституті.

У роботі мого сектора брали участь випускники й колишні співробітники нашої кафедри: В.М. Вольф, Ю.А. Головач, А.П. Гребньов, М.А. Радомисельський, В.Ю. Соловйов і Г. Маврина.

За 10 років моєї роботи в якості керівника сектором, я опублікував більше 20 наукових праць, одержав авторські посвідчення на більш ніж 15 винаходів. За впровадження деяких з них в 1986 році я був нагороджений срібними медалями ВДНГ СРСР і УРСР, а в 1991 році був визнаний гідним звання «Кращий винахідник Міністерства».

Із приходом на кафедру нові завідуючого, доктора технічних наук професора В.С. Дідковського, відбулися зміни в діяльності кафедри, тому після захисту дисертації я ще раз повернувся на кафедру, але тепер уже в якості викладача за сумісництвом.

В 1990 році за спільним проектом Московської Академії зовнішньої торгівлі СРСР, Паризького університету Сорбони й Вищої економічної паризької школи я одержав диплом фахівця з міжнародного менеджменту й маркетингу, що й визначило мою наступну професійну діяльність після розпаду Союзу й закриття інституту електропобутових машин і приладів.

На закінчення хотілося б сказати, що за останні 20 років мені багато разів доводилось порівнювати рівень підготовки інженерів і науковців радянської епохи із закордонними фахівцями й можу з гордістю відзначити, що фахівці, підготовлені нашою вищою школою, не поступались закордонним колегам, а за широтою професійних поглядів іноді й перевершували їх.